Утоплення в колодязі, розпродаж майна за недоїмки, самогубства, вбивства, полон – життя моїх пращурів минулого століття
В моїй родині не прийнято було передавати історію роду. Лише у випадкових розмовах, або на поминальні дні після Пасхи можна було почути якісь перекази про прадідів і прабаб. Але про тих, що далі – нічого. З дитинства я знала, що бідність супроводжує нас роками, колгосп – це добре, прадід Павло пропав безвісти під час Другої світової, а може й виїхав в Америку, прадід Потап теж воював, отримав поранення, яке вплинуло на подальше здоров’я, прабаба Секлета мала важкий характер, прабаба Киля була гарною господинею.
Полонений Павло
Всі мої предки по маминій лінії походять із села Максимівка Запорізької області. Деякі з них там від середини 19-го століття, деякі від початку 20-го. Наприклад, прабаба Секлета (дівоче прізвище Муць) походить із села Ново-Яковлівка, що біля міста Оріхів Запорізької області. Переїхала в Максимівку близько 30-х років, 1931-го року вони з прадідом Павлом взяли шлюб у Максимівці. У прадіда Павла це другий шлюб – я дізналася це досліджуючи книги реєстрації актів громадянського стану по Максимівській сільраді. Моя родина була здивована – таку деталь ніхто не знав.
З першою дружиною вони не завели дітей і розійшлися мирно – так свідчить документ. Із Секлетою вони нажили 4 синів і одна дитина – Миколка, в них помер. Про Миколку я теж дізналася лише із записів цивільного стану, цей факт не був нам відомий. 1941 року Павла призвали на війну. Його чекали страшні випробування, на жаль, додому він не повернувся. Мій дід Толя, син Павла, переказував історію так, що наче прадід Павло пропав безвісти і навіть ходили легенди, що він не захотів повертатися додому. Потім, коли я почала цікавитися джерелами для дослідження родоводу, знайшла інформацію, що він попав в полон в Керчі і помер в таборі від хвороб і виснаження. Ми показали ці документи діду – так він дізнався правду про свого батька. Через кілька років, коли діда вже не було в живих, я відвідала табори, в яких перебував і похований Павло – Ламсдофр в Польщі і Еренхайн в Німеччині. Про це є відео на Ютубі, в якому я розповіла історію прадіда Павла.
Із Запорізького обласного архіва (ДАЗпО) я отримала цікаві справи – спогади жителів села Максимівна та наближених сіл, про участь в Другій світовій війні, перебуванні у полонні і на примусових роботах. Надаю доступ для всіх бажаючих ознайомитися.
Непроста Секлета
На початку дослідження родоводу я збирала усну історію серед місцевих бабусь і дідусів. Сусідка діда – Галина Іванець згадувала Секлету як постійно усміхнену, веселу жінку. Вони робили разом на полі. Прабаба Секлета працювала у місцевій їдальні і була ланковою. Дивно, але в родині про неї протилежні спогади. Та я не дивуюся, адже на її долю випало чимало випробувань. Лише ті, що відомі мені – смерть дитини, втрата чоловіка, повоєнні часи і четверо дітей без батька, потім вона народила двійню він іншого чоловіка (імовірно брата Павла), одна дитина померла, а вже в дорослому віці помер ще один син – було заявлено, що він повісився, але там дуже загадкова історія. Він служив на судні на Камчатці, додому в Максимівку його повернули в цинковій труні. Офіційна версія – самогубство, але стверджують, що на місці події було кілька чарок, тобто, напередодні він був у компанії, а не сам. Це період радянського союзу, росія, військове судно, тож можна лише здогадуватися, що там відбувалося.
Та ж Галина Іванець мені розповіла свої спогади: «Борис же був на пароплаві воєнним, главним тим же ж… на кораблі воєнним. І як там охрана проспала і до його прийшли оце требували документи які-то запрещьоні на кораблі. Ну надо було комусь документи, куди йшов параход. І оцього ж парахода надо були документи. А в Борі було оце ж усі документи, він же був главним на кораблі генералом, чи як воно. Це ж його вбили. Він не давав документи і оце ж оці люди і втекли з того з корабля, їх не найшли. І тоді як його привезли воєнні були ховали, давали салют, страшний похорон».
Німці у Максимівці
Прадід Потап був призваний на війну 1943 року – після звільнення села від окупації. Цікавим історичним фактом є, що по хатах в селах були розквартирована німецька армія. В нашій, наприклад, жили румини. Моя баба Юля (дочка Потапа і Килини) розповідала спогад із раннього дитинства, як ті румини з нею гралися. Та й дід (син Павла) теж згадував, що німці їх ганяли, щоб дітвора не плуталася під ногами. А уходили вони із села спалюючи хати, зі спогадів Галини Іванець: «Ну це ж Максимівку палили, Козаче спалили. Оце так: відкіля напирають же ж німців, наші наступають, вони тікають. І оце Максимівкою пройшли разів скіки, вони і туди і сюди ходили. І вони оце як їдуть, сидять у машині, трафірующою пулею в хату, тоді були хати під соломою, гоп, і уже хата горить. Так оце в Максимівкі підірвали і мельницю, мельниця була – вальцовка називалися. Оце як йдешь по великій вулиці, по центральній, по ту сторону. Там була мельниця хароша, вони її підірвали. Клуб підірвали. Клуб у нас у Максимівкі, як їдеш, так оце дом культури. І вони як їдуть, так оце все – ферми… ну у нас в Козачому ферми не той, а в Максимівкі і ферми попідривали. Максимівка дужче була німцями, чим у Козачому. Шо оце як їдуть і пулями хати стріляють. Хто вспіє – потушить, а хто не вспіє, знать згорить. Ну була ж тоді розвєдка. Робили ж партізани, шо той… люди, завтра чи післязавтра будуть німці відступать».
Ще зі справи реабілітованого Холода Олексія Феофановича мені відомо, що деякі селяни співпрацювали з німцями, поліцаєм був Донець Денис, актив села (тобто, радянських активістів) німці показово карали, деякі з них пропали невідомо куди. Пропагандиська політика фашистів була продуманою, вони підкупали селян поверненням відібраних совєтами хат. Про це є свідчення в справі реабілітованого Холода та й в багатьох інших архівних справах періоду німецької окупації. Німці добре маніпулювали найсильнішим болем селянства.
Наша хата залишилася цілою й досі придатна до життя. Нам відомо, що вона побудована 1925-го року, в ній жили Потап, Килина, їхні діти – Олексій, Микола, Юля (моя баба), Ліда. Всі діти створили свої сімї, дід Потап помер в 1967 року, баба Киля померла 1983 року, вже тоді моя баба Юля сильно хворіла і буквально за рік до смерті захотіла всією сім’єю переїхати в стару батьківську хату. Дід був проти, адже їхня хата була кращою, новішою. Та все ж, останній рік життя Юля провела в батьківській хаті. Таким чином, вона й зберіглася, бо після смерті Юлі дід продовжував там жити і помер 2019 року, хата стала «дідовою».
Шафа з документами
В шафі діда, далі я називатиму це сімейним архівом, зберігся військовий квиток Потапа, в якому розписані деталі його служби.
Він потрапив на фронт у 45 років, і практично весь час служив на передовій. 1943 року Потапа Демидовича призвало Красноармійське РВК Запорізької області одразу після того, як радянські війська вибили нацистів з рідного села. Лише через тиждень після призову, пройшовши експрес-підготовку, він офіційно приймає Військову присягу та стає повноправним бійцем. У жовтні 1943 року короткий час перебуває у складі 239-го стрілецького полку, а згодом переводиться до 118-го стрілецького полку. 1944 року Потап переводиться до 110-го окремого зенітного артилерійського дивізіону. На цій службі він перебував трохи більше місяця. Згодом його переводять у підрозділ, з яким він пройде до самого кінця війни – 312-й стрілецький полк 108-ї стрілецької дивізії (служив у 1-му стрілецькому батальйоні). Посада – санінструктор. Це була одна з найнебезпечніших посад у піхоті. Санінструктор не просто сидів у тиловому госпіталі, а йшов в атаку разом із бійцями своєї роти. Його завданням було під вогнем повзти на полі бою, надавати першу медичну допомогу пораненим, перев'язувати їх та витягувати з-під обстрілу в укриття.
На одному із російських сайтів я знайшла інформацію про нього. Він дійсно врятував не одне життя.
Знайшла «свого» серед предків
За часи голодоморів я маю лише один спогад про повоєнний час від моєї двоюрідної баби Ліди: її батько Потап працював мельником і приносив додому з роботи крупу. В них завжди було що поїсти, хоча й скромно. А років 15 тому очікуючи на зупинці автобус в селі з мамою і сестрою, розбалакалися з літнім чоловіком – він теж чекав автобус. Він приїхав з іншого місця на кладовище до своїх. Коли чоловік дізнався, що ми Потапові нащадки, почав про нього розповідати. Виявляється, випадковий зустрічний знав мого прадіда особисто. Це були приємні спогади, він відгукувався про прадіда Потапа як про людину, яка багатьом допомагала.
Ще один спогад я почула при опитуванні сусідки діда (він жив в хаті прадіда). Віра Мудра родом із села Письменне Дніпропетровської області, але в молодості переїхала до Максимівки. З Потапом вона не була знайома, але знала таку історію: сусідній хлопчик зірвав півонії в саду Потапа і Килини, за що його дуже насварила мати. Почувши це, Потап заступився за дитину, сказав, що ніякі квіти не вартують дитячих сліз. Ця розповідь була пазликом до загальної картини переказів про прадіда Потапа. Я не ідеалізую і розумію, що багато чого про нього не дізнаюся, але він є ледь не єдиною теплою фігурою мого роду в моєму уявленні. Його цінності і мудрість мені відгукуються.
Я продовжувала збирати усну історію, їздила у Вільнянський краєзнавчий музей, працювала в архіві. Усюди знаходила щось цікаве. На сьогоднішній день зібрала чимало інформації як про свій рід, так і про односельців пращурів і взагалі, про місцевість. Сподіваюся, в майбутньому це видати збіркою, але наразі дослідження ще триває.
В сімейному архіві маємо небагато старих фото, найдавніше приблизно 1930-х років. Є ще кілька документів і посвідчень радянського періоду, раніше вони мені здавалися не цікавими, але зараз, коли дослідження родоводу для мене стало більшим, нім просто дерево з іменами і роками, я намагаюся максимально досліджувати контекст різних часів. Для бажаючих заглибитися в деталі обстановки в той чи інший період, я створила генеалогічну читанку – це закритий читацький клуб, в якому ми читаємо дуже специфічні історичні матеріали, потім їх обговорюємо. Запрошую доєднатися.
Книжечки і посвідчення із дідової шафи
Про що вони мені говорять?
Членська книжка споживчого товариства прабаби Килини, 1961 рік.
Вона належала учаснику (пайовику) споживчої кооперації. У Радянському Союзі вся велика промисловість і міська торгівля належали державі. Проте забезпечити товарами величезне сільське населення державна машина просто не вважала це пріоритетом.
Тому на селі та в невеликих містечках діяла кооперація – добровільні об'єднання громадян. Вони скидалися грошима, щоб відкривати власні крамниці (відомі як сельпо – сельское потребительское общество), пекарні, заготовчі пункти та їдальні. «Пайовий внесок» (Паевой взнос) був потрібен щоб стати повноправним членом цього товариства та отримати книжку, людина мала внести певну суму – пай.
Бути пайовиком споживчого товариства у радянські часи було вигідно з причин доступу до дефіціту, отримання дивідентів, пільгових цін.
Окрім одноразового великого пайового внеску, члени товариства мали регулярно сплачувати дрібні щомісячні або щорічні членські внески на утримання апарату кооперації. Коли людина приносила гроші в касу, замість паперової квитанції їй видавали марку, яку вклеювали прямо в книжку і гасили штампом.
Для звичайної людини така книжка була справжнім «пропуском» до кращого рівня життя та базового побутового комфорту в непрості 1960-ті роки.
Трудова книжка колгоспника мого діда Толі
Трудові книжки для селян-колгоспників у СРСР масово ввели лише 1965 року, до цього облік вівся в простих книжках пайовиків або внутрішніх відомостях, а селяни тривалий час взагалі не мали паспортів. Дідова книжка була заповнена 1966 року.
В особистій інформації вказано рік вступу в члени колгоспу Авангард: 1953 рік. Дід почав працювати в колгоспі зовсім юним – у віці 15 років. Окрім інформації про те, ким він працював, цікаво й інше – система нарахування плати.
У 1950-х роках у колгоспах грошей майже не платили. Замість них нараховували трудодні (у народі їх називали «палички»). Наприклад, у 1954 році дід заробив 278 трудоднів. Наприкінці року на ці трудодні колгосп видавав зерно або іншу сільгосппродукцію. З 1960-х років колгоспникам починають виплачувати реальну гарантовану грошову зарплату. За 1963 рік діду виплатили 400 карбованців, а за 1965 рік – уже 629 карбованців. Окрім грошей, колгосп продовжував видавати продукти за вироблені людино-дні (колонка 5). Вгорі стовпчиків від руки дописано, що саме видавали.
Біль багатьох – «Сберегательна книжка» (Ощадна книжку) Ощадного банку СРСР мого діда Толі. Цей документ – класичний приклад так званих «заощаджень радянського Ощадбанку». Внесені у січні 1992 року 700 карбованців разом із минулим залишком (у сумі майже 950 крб.) буквально за кілька наступних місяців знецінилися через гіперінфляцію, перетворившись на фантики. Ця книжка залишилася у сімейному архіві як пам'ятка про втрачені кошти тієї епохи.
Ще з тієї ж колекції «Страхове свідоцтво до одруження (весільне)». Його уклали у турбулентний перехідний момент: бланк надруковано за радянськими стандартами Держстраху СРСР, але заповнено його вже навесні 1992 року, тобто в перші місяці після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України.
Страхувальник (дід) зобов'язався регулярно сплачувати щомісячні внески на застрахованих осіб – мене і сестру. Договір укладено на 16 років. Він розпочався 3 квітня 1992 року і мав діяти до 31 березня 2008 року. Страхова сума: 2000 карбованців. Навесні 1992 року в Україні якраз ходили купоно-карбованці, які стрімко знецінювалися через гіперінфляцію.
Це був один із найпопулярніших видів довгострокового накопичувального страхування в СРСР. Батьки, родичі або близькі укладали договір на користь малолітньої дитини, щоб забезпечити її капіталом до повноліття чи весілля.
Головна умова виплати: гроші виплачувалися застрахованій особі після закінчення строку договору (у 2008 році) при вступі до зареєстрованого шлюбу, якщо весілля не відбудеться, Держстрах все одно виплачував їй повну страхову суму, але вже з невеликим збільшенням – сума підвищувалася.
Драматичний фінал таких документів: У 1992 році тисячі українців продовжували за інерцією укладати такі «весільні» та «повнолітні» договори для своїх дітей та онуків. На жаль, через катастрофічну гіперінфляцію першої половини 1990-х років сума у 2000 карбованців, яка у 1970-1980-х роках дорівнювала вартості хорошого мотоцикла або половини автомобіля, вже за рік-два перетворилася на копійки, за які не можна було купити навіть буханець хліба. Ці вклади «згоріли», ставши частиною загальної проблеми знецінених заощаджень колишнього Держстраху.
Архівні документи
Величезний пласт інформації про рід я відкрила завдяки архівним документам. По Максимівці вони зберігаються переважно в Запорізькому і Дніпропетровському обласних архівах. Це справи реабілітованих, книги записів актів громадянського стану (ДАЗпО, ф. Р-5593), метричні книги (ДАДнО, ф. 193), ревізька казка (ДАЗпО, ф. 12, оп. 2, спр. 270), посімейні списки (ДАЗпО, ф. 277), перепис господарств, судові справи, справи про викуп землі в поміщика і величезна кількість документів радянського періода, які я опрацювала на сьогоднішній день частково.
Одна з найсумніших історій, яку я дізналася про пращурів через документи – загибель прапрадіда Луки – він утонув в колодязі у віці 33 років. За місяць до цього в нього народилася двійня, в якій через місяць після смерті Луки померла одна дитина. Прапрабаба Мотрона залишилася з п’ятьма неповнолітніми дітьми. Це був 1912 рік, той час, коли весь прибуток родини тримався на чоловікові, а жінки були домогосподарками. Ця подія могла призвести до поступової втрати землі – продажу або здавання в оренду. Далі я слідкую за Мотроною по іншим документам і бачу, що на початку 1920-х, коли селяни мали сплачувати податки, Мотрона має недоїмку. За це приходить наказ описати її майно на продаж, але при описі виявилося, що й продавати нічого, настільки бідно родина жила на той час. На спільній сімейній фотографії 1930-х років є її дочки і рідна сестра, але самої Мотрони немає. Можливо вона в той період вже померла, хоча їй повинно бути менше 50 років. Я шукала запис про її смерть, але так і не знайшла.
В селі Максимівка я проводила багато часу в дитинстві, проте жодного разу не чула про наслідки голодоморів, репресії, про масові самогубства в період 1920-1930-х років Це розповіли мені архіви. В селі були виселення, розкуркулення, репресії з розстрілами, заручництво і багато іншого зла, заподіяного совєтами. Наприклад, завдяки архівним документам я дізналася, що пологовий будинок в радянський період – це відібрана хата Донця Федота, в 1930-1931 роках його позбавили виборчих прав, а в 1937 році розкуркулили.
Явище заручництва в певний період мене навіть шокувало. Бо я про нього дізналася лише досліджуючи архівні документи. Початок 1920-х років, совєтська влада закріпилася і видає наказ: зібрати зброю в населення. На кожний район, село ставився свій план. І його потрібно було виконати будь-якою ціною. Щоб люди були піддатливими, придумано таку схему: представниками червоної влади бралися в заручники люди – найчастіше найбільш авторитетні в своєму селі, і оголошувалося повідомлення: якщо до певної години такого дня не буде здано конкретну кількість зброї, цих людей розстріляють: «Надзвичайні органи попередньо виявили кількість прихованої зброї у вас, бажаючи безболісно і безкарно вилучити її, пропонує вам віднестися з повною свідомістю до наказу і здати нижченаступну кількість зброї, видати бандитів, що переховуються, до вказаного терміну. Примітка. Пояснюю, що добровільно видавші зброю і бандитів не караються. Підлягає до здачі наступна кількість зброї: 1) гвинтівок 1280; 2) патронів 37700; 3) револьверів 400; 4)патронів до них 1300; 5) шашок 265; 6) бомб 275; 7) седел 118; 8) кулеметів 9… При нездачі вказаної зброї будуть взяті заручники, які понесуть відповідальність за все населення аж до найвищої міри покарання, розстрілу і будуть поповнюватися дружинами. А також, будуть виконуватися повальні обшуки і в випадку виявлення зброї, приховувачі будуть розстрілюватися без суду і слідства».
В моєму досліджені є пробіли через відсутність документів за деякі роки. Проте, я продовжую ознайомлюватися з тим, що є, досліджувати історію краю. Недавно я створила краєзнавчу сторінку на Фейсбук – туди можуть писати свої історії і питання всі учасники. Окрім цього, проводжу читацький клуб, де ми з учасниками ознайомлюємося з дослідницькою літературою, документами, наказами тощо – все для того, щоб зрозуміти контекст середовища, в якому жили наші предки в той чи інший проміжок часу. Доєднатися до читанки може будь-хто.
Ну, а якщо ви володієте інформацією про історію села Максимівка або Ново-Яківлівка, буду вдячна, якщо поділитеся.
Авторка тексту: дослідниця родоводів Ольга Сендецька
Коментарі