Дослідження роду — моя особиста декомунізація та деокупація від ворожої пропаганди
- 4 дні тому
- Читати 7 хв
Я народилася в період СРСР, в системі, яка мала б стерти пам'ять про моїх предків.
В дитинстві була командиром жовтенятського загону. Мене однією з перших в класі прийняли в піонери. Соромно це згадувати, але з особливою гордістю я кожного ранку перед школою чіпляла той значок, а згодом зав’язувала галстук. Система вміла забивати голову потрібними їй ідеями. Я мріяла бути секретарем райкому партії. Настільною моєю книгою були “Піонери-герої”, її подарували у віці 5 років на сцені районного будинку культури як наймолодшій читачці бібліотеки. Всі прізвища з тієї книги знала напам'ять. Я була ідеальною дитиною тієї епохи.
Першим дзвіночком до прозріння був момент, коли в підлітковому віці серед документів я знайшла довідку про реабілітацію дідуся по батьковій лінії. На запитання про діда отримала кілька слів, від мене всі відмахнулися, і все затихло.
Провідником світла в суцільній темряві пропаганди стала бабуся по мамі — Дудник Євдокія Тимофіївна, дівоче прізвище Заворотня. Дідусь по мамі, Дудник Ульян Маркович, помер до мого народження. Бабуся по батькові, Станіслава та дідусь по батькові Орловський Йосип Іванович, померли до мого народження.
Маю теплі спогади мого дитинства про бабцю Дусю. Ми багато часу проводили разом. Часто я клала голову їй на коліна, вона мене гладила по голові і ми обоє відправлялися в подорож у минуле. Вона народилася 1911 року в с. Грим'ячка, Летичівського повіту Подільської губернії в заможній родині. Прадідусь Заворотний Тимофій Єфремович, мав великий садок, отару овець, табун коней. Він часто їздив на ярмарки та привозив бабусі подарунки. З особливим теплом вона згадувала про свою маму Заворотню Ганну Василівну.
Бабуся багато розповідала про ті часи, про обряди та звичаї, але на жаль пам'ять стерла ті спогади. Вона дуже любила співати та танцювати і з захватом розповідала про свою юність. Молодь влітку в ті часи збиралася на танці в с. Грим'ячка під Кучеровою горою. Я пам'ятаю як світилися бабусині очі, коли вона хвалилася, що навіть коли стояла в останньому ряду, її завжди запрошували до танцю. Я була дуже вдячна Марії Голенко з с. Грим'ячка, коли на мій запит google видав цілу статтю про всі топоніми Грим'ячки.
Бабуся покохала дідуся Дудника Ульяна Марковича, який був сином мельника та приїжджав до неї на сірому в яблуках коні. На цьому розповідь бабусі зупинялася та на очах з'являлися сльози. Причину цих сліз та страху продовжувати розповідь я дізналася вже після розвалу совка.
Саме від бабусі я дізналася, що совкова система жахливо перемелювала долі людей, принесла багато страху та горя. Завдяки їй мені стало відомо, що я є онучкою двох репресованих родин. Після розвалу совка бабуся про ті всі страшні події розповідала пошепки. А я ще й не дуже хотіла слухати її розповіді. Проте з часом голос бабусі звучав все голосніше, жахливі факти про правління совка все більше озвучувалися і до мене прийшло усвідомлення про брехню в якій ми жили десятиліттями. Система з кожним днем втрачала свою силу, а ті, що роками мовчали почали говорити все голосніше.
Так я дізналася від бабусі, що родину мого прадідуся Дудника Марка Даниловича з дружиною Параскою Яківною та з малими дітьми вислали на Далекий Схід. Мого дідуся Дудника Ульяна Марковича також вислали разом з батьком. Бабусю також мали відправити в ті далекі краї. Вона ходила на допити в інше місто. Але по розповідях бабусі жінка-суддя прийняла рішення залишити її в селі. Тоді бабуся вперше, зі сльозами на очах, через десятиліття мовчання, розповіла як її з малими дітьми на руках серед зими вигнали з хати. Бабуся Євдокія та дідусь Ульян жили в будинку, який їм перейшов в спадок від батька мами дідуся Балана Якова, який був лісником. Весь двір був обгороджений дерев'яними штахетами. Хата та стодола були дуже добротні. Коли бабусю з дідусем розкуркулювали, вивезли 12 підвод майна, а всю огорожу з дерева розібрали. Бабусю вигнали з хати, але згодом родичі змогли її викупити та повернули у власність бабусі.
Ще більш шокуюча правда була про долю мого дідуся по батьковій лінії Орловського Йосипа Івановича — його розстріляли у 1938 році.
Довгий час ці жахливі факти про минуле рідних лежали в моїй пам'яті важким камінням. Ще один поштовх до дослідження роду був тоді, коли підросли мої діти. В домі з'явилася книга видавництва Старого Лева “Рости моє деревце з міцного коріння” Ірина Мацко. І саме в тій книзі я записала, що територія дослідження мого роду — це село Грим'ячка Летичівського повіту Подільської губернії та село Майдан Віньковецький Ушицького повіту Подільської губернії.
Бабусі вже не було зі мною, рідні не дуже хотіли ділитися спогадами і я вперше відкрила для себе ресурс “Національний банк репресованих” та “Реабілітовані історією”. Вони стали не просто базою даних, а порталом у часі.
Як сьогодні пам'ятаю, спочатку я ввела прізвище свого прадідуся Дудника Марка. На екрані телефону з'явилися сухі, лаконічні дані: прізвище, ім'я та по-батькові його, прабабусі та трьох їх дітей віком 2, 7 та 10 років. Саме ці записи дали мені можливість дізнатися імена своїх прапрадідів Данила та Якова. Від слів «вислані на Далекий Схід у 1931 році як соціально-небезпечні елементи» повіяло крижаним холодом.
Наступним я ввела прізвище дідуся по батьковій лінії Орловського Йосипа і знову сухі лаконічні дані відкривають завісу темного минулого. Дізнаюся ім'я мого прадіда, рік народження мого дідуся та дату його смерті. Я пробувала щось продовжувати в пошуках, але потім знову на кілька років забула про дослідження роду.
Вчергове повернулась в цю сферу влітку 2025 року. Я мама військового, який з перших днів повномасштабної війни в ЗСУ. 24 лютого 2022 року він був за кордоном. 25 лютого він приїхав додому, 26 пішов у військомат. В березні 2025 року син отримав поранення і я шукала опори для себе, щоб його підтримати. В соцмережах мені трапився допис про Family search та My heritage. Зробила там свої дерева роду і так розпочався мій новий етап дослідження.
Я маю дуже багато білих плям через відсутність збережених документів, але не втрачаю надію та продовжую пошуки. По с. Грим'ячка просто величезна прірва між останніми збереженими метричними книгами та першими збереженими актами цивільного стану, це 1868 роки та 1946 роки. В останній збереженій метричній книзі по с. Грим'ячка за 1868 рік я знайшла запис про народження Заворотного Тимофія. В записі вказано батьки Заворотний Єфрем Антонович та мати Олена Романівна.
(Метрична книга церков Летичівського повіту за 1868 рік (ДАХмО, фонд 315, опис 1, справа 8815) — записи по с. Грим'ячка (аркуші 126-182)
Минулого місяця я вперше відвідала читальний зал Хмельницького обласного архіву. На останній сторінці актів цивільного стану по с. Грим'ячка за 1947 р. я знайшла запис про свою прабабусю, дізналась ім'я свого прапрадідуся та рік народження прабабусі.
Дуже болісним етапом в дослідженні роду став момент коли замовила оцифровану архівну справу свого дідуся Орловського Йосипа Івановича.
Ця справа має більше 100 сторінок. Коли я вперше її відкрила, то немов заціпеніла. Арешт був проведений 31 грудня 1937 року. Засуджений до розстрілу та розстріляний в лютому 1938 року. Без батька залишилось двоє маленьких дітей. Моєму батькові Тадеушу тоді було лише 10 місяців, його сестрі Вірі 5 років. Без чоловіка залишилася молода дружина, моїй бабусі Станіславі не було ще й 30 років. Без сина залишилася старенька мама, моїй прабабусі Камілі було 63 роки.
Найстрашнішим у справі був документ — довідка, що вирок виконаний. Всього два слова, виведених байдужою рукою. Але в цих словах — кінець цілого всесвіту, жахливе завершення життя мого дідуся та сотень тисяч інших людей. Вони були молодими, мали ростити дітей, кохати дружин, турбуватися про стареньких батьків. Цей момент — коли будь які залишки совкової пропаганди остаточно згорають.
Справи репресованих рідних я замовляла через Галузевий державний архів Українського інституту національної памʼяті. Завдяки простоті заповнення форми та оперативності відповіді від Хмельницького архіву я не зупинилася лише на одній справі дідуся. В списку репресованих я знайшла Орловського Станіслава Івановича. Після отримання справи виявилося, що це рідний брат дідуся.
Зараз в опрацюванні маю групову справу про 65 репресованих осіб, з них 20 осіб з невеличкого с. Майдан Віньковецький Хмельницької області. Всі вони були розстріляні, серед них двоюрідний брат дідуся Орловський Фелікс Йосипович.
При офлайн візиті до Хмельницького обласного архіву я знайшла запис в актах цивільного стану за 1947 р. по с. Майдан Віньковецький про Орловського Йосипа Вікентійовича. По віку це міг бути батько Франца Йосиповича, а отже й рідний брат мого прадідуся.
Остання моя знахідка це список прихожан Віньковецького костелу за 1850 рік. (ДАХмО, фонд 685 опис 2 справа 60). Там вказано Фелікс Орловський та його син Вікентій Орловський, більше інших Орловських не було. Поки мій пазл по Орловських склався, але пошук триває. Дуже хочу знайти всі документи, що підтверджують зв'язок Фелікса Орловського та мого дідуся.
Майдан-Віньковецький історично мав особливий національний колорит — значну частину його населення складали етнічні поляки та українці римо-католицького віросповідання. Для сталінського режиму наприкінці 1930-х років таке походження стало смертним вироком.
Найстрашніший удар по селу припав на період Великого терору (1937-1938 роки).
11 серпня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав таємний наказ № 00485, який поклав початок так званій «Польській операції» НКВС. На практиці це була етнічна чистка. Мешканців Майдана-Віньковецького заарештовували цілими родинами. Слідчі фабрикували справи за шаблоном, звинувачуючи всіх у приналежності до міфічної «Польської військової організації» (ПОВ).
Ця загальнонаціональна трагедія має для мене дуже конкретні обличчя, адже нещадний терор залишив глибокі шрами в історії моєї родини. Криваві жорна НКВС не оминули моїх рідних у Майдані-Віньковецькому, забравши їхні життя.
Для мене це дослідження — не просто сторінки з підручника історії, а глибокий особистий біль. Наш обов'язок сьогодні — повернути їхні імена та пам'ятати, щоб подібне ніколи не повторилося.
Нещодавно я прочитала книгу Ірини Реви “По той бік себе”. Вона про те, що ми є продовженням тих, хто був до нас. І розуміння травми поколінь — це ключ до нашої свободи. Завдяки цій книзі я усвідомила, що дослідження роду дає можливість повернути собі власну ідентичність. Адже наші травми поколінь мають набагато довше коріння, ніж ми можемо собі уявити. Страх передається в спадок і лише коли ми дізнаємося імена наших предків, дізнаємося через що вони пройшли, ми зможемо звільнитися від жахливих наслідків минулого та ворожої пропаганди.
Авторка тексту: дослідниця родоводів Анжела Анісімова
Сильний матеріал і надважливе досліднння! Тема роду й власної історії без пропаганди й переписувань дуже актуальна 👏🏻