Генеалогію не можна відокремлювати від контексту локації
Оновлено: 14 вер.
Поспілкувалися з досліднецею і краєзнавицею Наталією Манєвською.
- З чого почалося твоє дослідження, що було мотивацією?
- У моєму дитинстві не було красивих родинних міфів. Старші зазвичай відмовчувалися. Після десятків марних спроб бодай щось дізнатися, я вирішила, що в родині немає ніякої історії. Та й шкільні підручники з історії України здавалися занадто трагічними й нудними, щоб цим цікавитись, тож я більше захоплювалася історією інших країн.
Мій шлях до історії почався з подорожей Україною. Готуючись до відвідин чергового
міста чи села, я завжди занурювалася в його контекст: дізнавалася про архітектуру,
садиби, унікальні промисли та людей, які там жили. Це дало мені розуміння того, з
яких унікальних пазлів складається кожен регіон і як важливо помічати та берегти ці
деталі.
Далі в моєму житті з’явився проект "Ярмарок України", який об’єднав крафтових виробників із різних регіонів. Це дало розуміння, що локальна гастрономія такий же історичний та культурний маркер, як і архітектура. Саме під час цього проекту інтуїтивно відчула: нам життєво необхідно повертатися до свого коріння. Довго думала, як перетворити це відчуття на дію, і зрештою вигадала класну штуку, яку ми реалізували з величезним задоволенням: наша виїзна кухня розширила своє меню автентичними стравами за рецептами наших бабусь та прабабусь.
І ось парадокс: знаючи сотні історій про міста та села, про традиції деяких регіонів, я нічого не знала про власну родину. Взагалі.
У 2017 році мені вперше вдалося детально поговорити з Ба. Це була наша перша, і, як виявилося потім, єдина глибока розмова про минуле сім'ї. Ми проговорили кілька годин поспіль, щось встигла записати на диктофон. А невдовзі Ба не стало. Це був колосальний шок. Я мала стільки планів і сподівань: як детально розпитаю її про предків, про рідне село, про її молодість та мрії… Але… в цій вічній щоденній гонитві за успіхом ми завжди відкладаємо найважливіші розмови з найдорожчими на якесь ефемерне "потім", яке обривається в одну мить. І ти раптово розумієш, що не встигла ані дізнатися бодай щось, ані просто досхочу набутися разом.
Коли перші емоції вщухли, я усвідомила що окрім сухих анкетних фактів, я взагалі нічого не знаю про її життя, що вже казати про предків. Саме цей біль і усвідомлення втрати стали моїм головним поштовхом до масштабного дослідження роду.
- Які населені пункти досліджуєш? Які прізвища?
- Я обрала досліджувати лінію моєї Ба – Дзюби Віри Яківни.
Географія дослідження вийшла трохи масштабною, паралельно працюю з двома історичними територіями:
колишній Верхньодніпровський повіт Катеринославської губернії. Зараз це Кам’янський район нашої Дніпропетровської області;
колишня Келебердянська волость Кременчуцького повіту на Полтавщині. Саме в цих краях, у затишних подніпровських селах та хуторах, століттями тривало життя моїх пра.
Якщо говорити про конкретні локації, то у Верхньодніпровському повіті досліджую: смт. Лихівка, села Верхньокам’яниста, Березняк, Троїцьке та Ново-Миколаївка, а також хутори Галь, Палієвця та Пітеленко-Кончеяловські хутори Троїцької волості.
На Полтавщині ж мій головний фокус – хутір Дзюба.
Прізвища які цікавлять: Дзюба, Бурхан та Калюжні. Також активно шукаю ниточки до родів Копейка, Настека, Лебідь, Рапина, Шевченко, Сапига, Сторож, Тараненко, Ложка, Рибальченко, Жбир, Лан та Перевязко.
- Чи було відомо із сімейних архівів і переказів якусь інформацію про рід?
- Щоліта в дитинстві я гостювала в селі у Ба. Міське життя зовсім не схоже на сільське, тому я в усьому тяглася за бабусею й пробувала робити ту ж саму роботу, що й вона. В час коли у всього села була сієста, я гуляла луками та збирала трави. Таке в мене було нове хоббі. Виявилось, що Ба і мама добре орієнтуються в цій темі, а згодом, з уривків розмов я дізналася, що прабабуся Олександра була травницею і вміла заговорювати хвороби.
Також із розмов старших було відомо, що в цьому ж селі жили її батьки та брати, а саму родину свого часу розкуркулили. Малою я не сприймала це як трагедію. Бабусю й саму інколи напівжартома називали куркулькою через велике господарство: вони з дідом тримали коней, різну худобу, пасіку та обробляли два городи. Мені тоді здавалося, що бути куркулем – це ознака успіху. Справжнє значення слова "розкуркулення" відкрилося мені вже у старших класах. А от жахливі подробиці того, як усе відбувалося насправді, я дізналася завдяки працям та лекціям професорки Наталі Романець, яка вже майже 30 років досліджує штучний голод в Україні та події, що йому передували: примусова колективізація, розкуркулення та масовий селянський опір.
Скільки себе пам'ятаю , мені дуууууже подобались старі дерев'яні млини. Після поїздок країною я з таким захватом про них розповідала, що мама одного разу не втрималась і сказала, що це не дивно. Один з прадідусів мав млин.
Усі ці розрізнені пазли минулого інтригували мене роками, але скласти їх бодай в якусь цілісну, логічну історію не виходило – аж до тієї згаданої розмови з Ба у 2017 році.
У моєї Вірочки взагалі була чудова пам'ять. Завдяки їй я нарешті дізналась про родину прабабусі Олександри (Бурхан), що ця гілка жила в селі Верхньокам’яниста. А родина прадідуся – Якова Дзюба, як з’ясувалося, взагалі була переселенцями з Полтавщини, вони жили трохи відособлено за селом, на хуторі Палієвця. Як звали батьків, скільки у кого було братів та сестер, деякі роки народження, шлюби, та деякі дати смертей. За це вже можна було чіплятися. А оскільки все життя обожнюю класичні детективи, то миттєво зрозуміла: це дослідження може стати найцікавішим квестом у моєму житті.
- З якими архівами працюєш?
- Близько 80% масиву інформації опрацьовую в Державному архіві Дніпропетровської області (ДАДО). Також задіюю Державний архів Кіровоградської області (ДАКірО) та центральні столичні установи: ЦДІАК (Центральний державний історичний архів України) і ЦДАВО (Центральний державний архів вищих органів влади).
Дуже подобається робота з архівами та першоджерелами, оскільки звикла аналізувати великі обсяги текстових даних. Проте повномасштабна війна вносить суворі корективи: блекаути, відсутність опалення в читальних залах взимку, повітряні тривоги та обстріли – значно ускладнюють процеси пошуків та затягують процеси.
- Які архівні документи дослідила і які ще маєш дослідити?
- Спершу моя мета була простою – побудувати класичне родовідне дерево. Для цього зазвичай достатньо взяти за основу усні перекази, підняти радянські записи РАГСів та дослідити церковні метричні книги.
Однак у процесі роботи зрозуміла, що генеалогію не можна відокремлювати від контексту локації. І якщо вже повертати забуті імена, не менш важливим буде повернення пам'яті про місце, де жили предки. Це вимагає залучення ширшого спектра історичних джерел: картографічних матеріалів, статистичних довідників, тогочасної періодики, журналів засідань повітового земства, читання рукописів історії міст та сіл України Дніпропетровської області та специфічних фондів місцевих установ, які можуть містити бодай фрагментарні згадки про конкретні населені пункти. Більшість з перерахованих джерел вже досліджені. Залишилось додивитись фонди по деяким темам та періодику.
- З якими проблемами стикнулася в своєму дослідженні?
- Головна проблема – незадовільний стан збереженості або повна відсутність ключових фондів по моїх локаціях. Просування вглиб суттєво ускладнює відсутність метричних книг до 1860-х років, ревізьких казок та сповідних розписів. Також мені особисто не вистачає допоміжних джерел, на кшталт документів повітових землемірів, казначейств, селянських поземельних банків, нотаріальних архівів та судових справ до 1930-х років.
Через брак прямих джерел доводиться формувати багато гіпотез, перевіряти здогадки за допомогою суміжних матеріалів та шукати зачіпки в допоміжних фондах і джерелах які наразі доступні.
- Що цікавого знайшла в документах? Що найбільше вразило або шокувало?
- Справжнім шоком для мене стала історія села. До 2019 року я була впевнена, що Верхньокам’яниста виникла в радянський період. У селі не залишилося жодних старовинних будівель, а в розмовах старші люди ніколи нічого такого не пригадували.
Коли почала досліджувати, виявилося, що воно існувало на картах ще у 1790 році!
Завдяки статистичним довідникам я дізналася, що село було поділено на 2 частини: Верхньокам'янисту та Кам'янисту і в різні часи там було від 300 до 600 хат. А зараз фізично існує всього п'ять.
І тут виникає логічне питання: а де ж поділася історія цього немаленького села?
Завдяки цьому дослідженню у мене взагалі перевернулося уявлення про минуле нашої країни. Уся та історія, яку нам розповідали в школі, виявилася зовсім не такою, як є насправді.
Але водночас мені як досліднику неймовірно цікаво спостерігати за еволюцією повіту. Ти наче як пазли збираєш минуле за темами: освіта, медицина, культура, будівництво, екологія. Дізнаєшся, яку роль тоді відігравала церква, як люди розважалися, які ідеї рухали громаду вперед, а які ставали провальними. Бачиш, які бізнеси приносили статки, а які відходили в минуле; як повіт боровся з епідеміями та реагував на війни. Корисно читати, як люди гуртувалися в кризу, що робили для війська та біженців і як потім відновлювалися.
Архівні документи повністю руйнують радянський міф про осілість та ізольованість селянства. Матеріали свідчать про високу мобільність: люди масово йшли на заробітки в інші губернії, переселялися або емігрували в інші країни імперії або за кордон.
Ще більшим шоком та відкриттям став документ періоду продрозверстки, який показує, як тісно переплітається історія нашого Верхньодніпровського повіту та міста Катеринослава. Довгий час було уявлення, що хліб у селян відбирали якісь абстрактні більшовики, комнезами чи органи держбезпеки типу ВУЧК та ГПУ. Але хто були ці люди? Вони ж мають прізвища?
І ось вражаюча правда: у наш Верхньодніпровський повіт для відбирання продовольства направляли загони, сформовані з робітників катеринославських заводів та селищ Амур і Нижньодніпровськ. Тобто це були свої.
Особистим та дуже неприємним відкриттям під збору інформації стала історія моєї власної родини. Як з'ясувалося, мої пра і ба півтора року жили в німецькій окупації, а потім пережили ще й евакуацію. Зараз, під час повномасштабної війни, ці теми є для мене надзвичайно чутливими та болючими, адже історія знову повторюється.
Дехто каже, що на будь-які питання треба шукати відповіді в Біблії, для мене ж усі відповіді лежать у нашій історії. Потрібно лише навчитися її читати: забирати найкраще для власного росту і мати сміливість не повторювати минулих помилок.
- Чи проводила "польове" дослідження? Поїздка в місце проживання пращурів, похід на цвинтар, збір інформації в родичів/сусідів/односельчан, похід в музей і т. д.?
- Так, польова робота – обов’язковий етап в дослідженні роду чи історії села і моя особиста терапія. Хоч я й народилася в місті, коли приїжджаю в ці села, відчуваю себе як вдома.
Окрема тема – логістика. Вона ускладнюється тим, що водійських прав у мене поки немає, а приміські автобуси туди вже не ходять. Тож всі села та кладовища я відвідую на... таксі. Через розлогу географію мого роду експедиції доводиться ділити на кілька маршрутів:
Гілка Бурханів. Мої предки жили у Верхньокам’янистій, але ходили до церкви в Червоний Кут (зараз це село Ганнівка). На жаль, тамтешній старий цвинтар не зберігся – ще пів століття тому його повністю підмила й зруйнувала вода.
На цвинтарі у Верхньокам’янистій досі не можу локалізувати точне місце поховання прапрадідів: свідчення родичів різняться і ситуацію ускладнює місцева практика – повністю зафарбовувати металеві таблички на хрестах.
Гілка Дзюби: полтавчани які жили в Верхньодніпровському повіті на хуторі Палієвця. Декілька дітей прапрадіда згодом частково переселилися до Лихівки. У цьому населеному пункті є сім кладовищ. Оскільки сільські книги поховань не існують, я перевіряю їх особисто. Наразі опрацювала шість цвинтарів із семи.
Третя гілка мого роду – це лінія Калюжних, батьків моєї прапрабабусі. Їх я знайшла абсолютно випадково під час розслідування. Вони мешкали в селі Березняк, що на самій межі з Кіровоградською областю. Я вже встигла дослідити тамтешнє кладовище, але прямих збігів за написами на надгробках поки що не зафіксувала. Треба шукати ще.
Часто буває, що інсайти з'являються вже після експедицій, під час систематизації матеріалу. Або зустрічається у вигляді якихось згадок в літературі. Тоді будуються нові гіпотези які потрібно перевірити.
Інформаційний вакуум через брак старожилів намагаюсь компенсувати комунікацією з місцевим населенням, запитами до сільрад та моніторингом локальних спільнот у фейсбуці. З музеями поки складно: в Лихівці він на етапі формування, а Троїцький через логістичні обмеження, планую відвідати найближчим часом.
- Які сервіси/посилання можеш порадити, які допомогли саме в твоєму дослідженні?
- У моєму арсеналі за ці роки накопичилась величезна кількість джерел (для цього навіть веду окрему базу в Excel), тому перераховувати всі довелося б дуже довго. Краще питати за темами. Пораджу той базовий мінімум, який точно дасть перші результати: будувати дерево можна на платформах MyHeritage, FamilySearch.org.
Шукати відомості про родичів раджу на таких ресурсах: koreni.org.ua (загальний пошук), reabit.org.ua та archives.gov.ua (репресовані), victimsholodomor.org.ua (жертви Голодомору), memory.org.ua (історія повсякдення) та aftersilence.co (оцифровані родинні архіви, і також не забувати про локальні групи в фейсбуці або форуми.
– Які плани на майбутнє?
- Належу до того типу людей, яким завжди здається, що зроблено замало. Якби я мала теперішні знання в дитинстві, то ще тоді опитала б усіх старожилів села, записала їхні розповіді та зафіксувала б кожне ім’я на місцевому кладовищі. Зараз там у багатьох могил немає ні хрестів, ні огорож – лише безіменні горбки.
І це мій невимовний біль.
В планах написати книгу про історію села та свій родовід. А поки заспокоюю себе тим,
що вже вдалося зробити:
Демографічний літопис (від 1860 року до середини XX століття)
Повністю описано 16 років найдавніших метричних книг 1860-1876 рр. і кілька окремих років (записи про народження, шлюби та смерті).
Опрацьовані всі доступні архіви РАГСів радянського періоду (з 1920 по 1947 роки). Результат: відновлено імена мешканців та зв'язки між поколіннями.
Хроніки історичних потрясінь:
Складено поіменні списки односельчан, які брали участь у Першій та Другій світових війнах.
Зібрано дані про тих, кого примусово вивезли на роботи в Німеччину.
Відновлено історію місцевого колгоспу та життя села після деокупації.
Еволюція села та хуторів
Завдяки погосподарським книгам мого роду вдалося простежити, як розросталося село: де стояли найстаріші хати, а які з'явилися вже після 1930-х років.
Оцифровано імена з надгробків на нашому цвинтарі.
Зібрано деякі відомості про історію навколишніх хуторів.
Усна історія та мова
Зафіксовані безцінні спогади моєї бабусі про виживання під час Голодомору та життя в окупації в роки Другої світової війни.
Створено словник #мовнаспадщина: зібрано понад 170 унікальних діалектних слів, які використовували саме у Верхньокам’янистій.
Локальна кухня (головне підтвердження)
Записані деякі автентичні рецепти страв від моїх родичів. Вони дивовижним чином ідеально збіглися з описами поміщика, який колись мешкав у нашому повіті. Для мене це стало свідченням того, що родинні традиції здатні проростати крізь час. Зовнішній світ міг руйнуватися, але пам'ять про те, як готували наші предки, передавалася з рук у руки і збереглася до сьогодні.
З власного досвіду знаю, як непросто збирати родовід на Полтавщині. Під час своїх
досліджень фіксувала посилання на записи про народження, шлюби та смерть
полтавців, які мені траплялися. Переглянути цей матеріал можна на сайті С.
Садошенко "Де шукати полтавців" (пошук за моїм прізвищем).
Авторка тексту: дослідниця і краєзнавиця Наталя Манєвська. FB-сторінка: https://www.facebook.com/groups/1899368374241313/user/100001586500654/
Коментарі