САГА ПРО ТЕ, ЯК ПРАЩУРИ НЕ ДАЮТЬ НАЩАДКАМ СПОКІЙНО ЖИТИ. Ч.2.
Результати дослідження власного родоводу
Вітаю! Я – Вікторія Бондаренко, генеалогиня агенції «Рідня» – і я в першій частині статті я розповідала історію мого дослідження: від зацікавлення родом та аматорського підходу до повноцінного професійного дослідження.
Алгоритм пошуку, корисні ресурси та поради – це, а також про те, чому не варто відкладати цю справу на потім, про що прямо зараз поговорити з бабусею, де можуть «ховатись» документи, яких помилок слід уникнути під час пошуків, що таке «генеалогічне сп’яніння» і на що пращури йдуть, щоб про них довідались – читайте у першій частині матеріалу. Історія, теорія і дрібка містики – все, як я люблю).
А зараз мова піде про власне результати дослідження і різноманітні цікаві кейси, які можуть трапитися і у вашому родоводі, хоча кожен родовід і кожне дослідження унікальні.
РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ?
Нагадаю: мої предки мешкали у селах Шенгаріївка (мамин рід) та Пилипенки (татів рід) колишнього Зіньківського повіту Полтавської губернії. Мені не пощастило двічі. Вперше: полтавський архів постраждав у Другу Світову війну – більшість документів згоріли, тож в моєму розпорядженні по Шенгарїівці були метричні книги лише 1860-1918 років в ДАПО та ДАСО (державрхіви Полтавської та Сумської областей), а також акти реєстрації цивільного стану 1924-1945 рр. в ДАПО.
Вдруге: по селу Пилипенки метричних книг майже немає (є окремі роки на зламі 19-20 сторіч в чотирьох із восьми церков м. Зіньків і сусіднього с. Ступки), в наявності ще «жменька» актів. Тож по татовій лінії пошук ведеться здебільшого альтернативними методами щодо прізвищ Бондаренко (2 гілки), Івко, Побігайло, Корж, Шило, Турчин та Пилипенко.
Здійснюючи генеалогічну розвідку по шенгеріївській лінії роду (маминій) за прізвищами Борисенко, ЦИган (2 гілки), Каптан, Перловські, Литвин, Кравченко, а відкрила іще нові – Родько, Кудлай, Лисенко, Манько.
З таким обмеженим архівним матеріалом по цій гілці вдалося встановити усіх предків 6-го коліна, розширити дерево по подальшим поколінням, дізнатись кількох пращурів – 9, 10 й 11 коліна. Останніх – завдяки сповідним розписам кінця 18 ст. та ревізіям козаків з ЦДІАКу (Центральний державний історичний архів Києва). Тож це третій архів у моїй скарбничці, адже давні документи зберігаються саме там.
КОЗАЦЬОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ
Першим відкриттям для всієї родини стало те, що майже всі нині відомі мені предки були козаками. Ба, більше, осавула Шенгаріївського куреня Грунської сотні Гадяцького полку Василь Каптан (про якого мама читала у книжці ще в 2012 році), народжений десь наприкінці 17 ст., – мій 8 разів прадід!
Це, на відміну від призначуваного сотником отамана, була виборна посада: правою рукою отамана козаки обирали дуже поважного й заможного чоловіка з громади… Гм, цікаво: чи не тому я, брат, мама – такі вольові особистості з цим нонкомформізмом та спраглим бажанням справедливості.
Шенгаріївська бабуня Тоня розповідала, що її дід Борисенко Іван Семенович, окрім великого наділу орної землі, мав ще й свій ліс, пасіку. Якось, продавши деревини, він купив дві великі дерев’яні ікони. І це могло б залишитися лиш черговою сімейною легендою, якби не ікони початку 20 ст., що прямо зараз стоять у мене за плечима, доки я пишу цей матеріал, гостюючи у бабусі. І не дивно: в документах середини 18 ст. його предки були заможним родом.
У ВОГНІ ВОЄН, РЕВОЛЮЦІЙ І ПОВСТАНЬ
Мої прапрадіди та їхні брати були учасниками І Світової війни, про що ніхто нікому не казав. З чудом вцілілої фотокартки дізнаюся, що Борисенко І.С. був нагороджений Георгіївським хрестом. Мабуть, хрест довелося десь прикопати від гріха подалі. Одне з подальших завдань – дослідити участь моїх прямих і непрямих предків у цій війні, де це можливо. А також, якщо історія зберегла ці дані, – про односельчан-учасників революції, в тому числі козацьких загонів, доволі розповсюджених на наших теренах.
Я дізналася дещо, від чого волосся дибки: родич моєї тричі прабаби Феодосії Родько був вбитий в часи революції в звірячий спосіб: ворог прив’язав його до кінського хвоста ногами і гнав галопом. Чий почерк нагадує? Сумніваюся, що вдасться знайти документальне підтвердження цьому факту, але тішить, що ім’я Афанасія Родька виринуло з пам’яті далеких непрямих нащадків і тепер точно буде вписано в історію.
Сімейні перекази, підкріплені раритетними фотокартками та архівними документами, промовисто промовляють: радянська система помножила людину на нуль, зробивши, наприклад, прапрадіда Борисенка, нащадка козацього роду з гарним достатком, кавалера Георгіївського хреста – бідняком: після смерті сина-підлітка в голодомор та тортур совєцьких служників віддав майно і вступив до артілі. Однак бабуся говорить, що її дід був дуже розумним і навіть попри все й на старості літ зберіг свою гідність та навіть благородство.
Мій список загиблих родичів у Другій Світовій від двох прадідів збільшився до кількох десятків осіб і продовжує розширюватися «завдяки» моєму генеалогічному дослідженню – масштаби втрат вражають. Попереду мене чекає створення «воєнної біографії» усіх них. Нерідко даних – геть трохи, особливо про зниклих безвісти, та подеколи можна знайти справжні скарби. Наприклад, про прапрадіда Побігайла (татова лінія), загиблого у ході визволення Литви, віднайшла багато документів, в тому числі нагородні листи (Орден Червоної Зірки, Орден Вітчизняної війни І ступеню), інформацію про його подвиг з записів військової частини тощо.
Хотілось би дізнатись більше про прадідового брата – Борисенка Федора Івановича – підполковника авіації, начальника штабу оперативно-десантної дивізії (Орден Червоної Зірки, Орден Червоного Прапора, Орден леніна, Медаль «За оборону Сталінграда», Медаль «За звільнення Варшави» та інші). Здебільшого документи по цій персоналії засекречені в рф, частину (зокрема мапи польотів тощо) було спалено за наказом Федора після його смерті.
ГОЛОД – НЕ ТІТКА
Будьте готові, що зустрінетесь віч-на-віч з шокуючими фактами родинної історії і замовчуванням травматичних подій. Такою стала для всіх «знахідка» в актових книгах трьох племінників моєї прабаби, померлих в голодомор. І хоча прабаба-вдова після загибелі брата на війні, а його дружини – в тилу при деокупації села, сама виховувала його доньку, про інших племінників ніколи не згадувала. Навпаки, говорила, що в їх родині обійшлося без жертв, бо поздавали в торгсин усе золото (сім’я жила в достатку).
«Чомусь» в усіх трьох датою смерті значиться 20.08.1933, а причина смерті «не встановлена». Не згадувала вона й про смерть «в голодовку» свого нежонатого дядька, який жив у їхній родині. Тим часом трапилася мені на очі справа суду над родиною канібалів з сусіднього села Грунь. Попереду у мене – вивчення усіх подібних справ з нашої округи. І хай би яким болючим не був цей процес, я прагну повернути замовчані імена історії.
У СПАДОК – РОЗЧЕРК ПЕРА
Якщо від Борисенків у спадок родині дісталися ікони, від Каптанів – хрест, з яким хоронять небіжчиків, від Циганів – срібний хрестик і дукачі прапрабаби, від Бондаренків – столітня хата, від ТурчинІв – скриня, то від Перловських… мій дід із сестрою, як думала донедавна я. Прадід пропав безвісти у Білорусі в перші місяці Другої Світової війни, і яким же щастям для мене стала знахідка його підпису на акті про народження мого дідуся. Відтепер підпис прадіда – офіційно спадок роду Перловських.
ВІД СУМИ І ВІД ТЮРМИ…
Маю дуже цікавий кейс. Збираючи по родичах старі світлини для свого фотоархіву, у столітній хаті-колисці прадіда Бондаренка ІІ (по лінії б. Каті) побачила надпис на звороті його фото, зробленого 1953 року у Харкові, з контексту ясно, що з родиною він не жив. Згодом через брак документів, зверталася до старостату, вивчала погосподарські книги, де натрапила на запис «1949 – ув’язнення». Отакої, не щодня дізнаєшся, що в роду були арештанти, тож досліджуючи свій рід, треба бути готовим до всього. Але за часів СРСР – це типова історія.
Не вдаючись у подробиці, скажу лиш, що тільки нещодавно найстарший з нині живих членів родини – його племінник – розповів про це. Однак сімейна легенда не співпадає з дійсністю – ми перерили весь архів Зіньківського суду за ті роки, а отже справа не адміністративна, як я і підозрювала. Бо… не буду розкривати всі карти. Історія настільки заплутана і детективна, що «тягне» на окрему велику статтю, коли я її нарешті розплутаю. А для цього маю звернутись ще у профільні архіви.
ЛИХО НЕ БЕЗ ДОБРА
Принагідно нагадаю, що погосподарські книги з’явилися в СРСР в 1934 році як наслідок колективізації і ліквідації одноосібництва (читай – голодомору). В них фіксувалася не лише склад родини й інформація про неї, а й все майно: земля, хата та господарські споруди, худоба, птиця, техніка тощо. Тобто обліку піддавалося все до останнього куща смородини і сотки під пасовисько чи коноплі на сорочки. Згадайте, чим це закінчилося: подальшим відбиранням нажитого й повальними податками, як наслідок – збідніння селян та знищення автентичних сортів плодових дерев, наприклад.
Однак наразі беремо ворожу зброю собі на службу: за умови наявності лиш дещиці основних генеалогічних документів погосподарські книги стають неоціненним джерелом.
Мені з-поміж іншого, вони допомогли дізнатися дати або хоча б роки народження та смерті прапрадідів і -бабів, а також деякі інші деталі життя родин. Наразі я збираю весь перелік документів, щоб довести родинну спорідненність з ними і, пройшовши кілька етапів запитів до ДРАЦСу, отримати їх свідоцтва про смерть та поновлені – про народження.
Завдяки цим записам я дізналася, наприклад, що мій загиблий на війні прадід Перловський Іван Степанович був ковалем.
До речі, погосподарські до 1950 р. вже мали бути передані до обласних архівів, але не всюди є місце для зберігання, тож зазвичай вони знаходяться ще в місцевих старостатах. Але книги до 1950 р. вже не підпадають під захист персональних даних, тож ви маєте право переглядати їх і фотографувати, а от новіші – тільки після доведення родинного зв’язку документально.
СКЕЛЕТИ У ШАФІ
Погосподарські, буває, підкидають й неочікувані знахідки. Так в іншому старостаті знайшла в переліку членів родини прабабиного брата невідому досі дитину, позначену як «син», але з іншим прізвищем та по-батькові. Як виявилося, типовий приклад замовчаної історії: його дружина до шлюбу, цитую, «привезла дитину з Германії» (хоча батьком є українець, один з полонених солдат).
Маю в планах замовлення фільтраційних справ трьох жінок-родичок, які були остербайтерами в Німеччині. Дехто з них працював на заводі з виготовлення снарядів, хтось швачкою на фабриці і кухаркою у родині заможної фрау: одні лишили спогади про жахливі умови праці на заводі, а інші – про чудове ставлення німецької господині.
СМЕРТЬ ПІВ ХАТИ ВИКОСИЛА
За допомогою подеколи лише архівів я написала біографії багатьох людей, відомості про яких були вже стерті з родинної пам’яті. Подеколи це неймовірні долі, часто трагічні. Наприклад, про родину свого тричі прадіда Манька: в сім’ї навіть прізвища такого не чули, бо це прадід мого загиблого на війні прадіда Перловського, та ще й по жіночих лініях – зазвичай жіночий слід стирається швидше.
За кілька місяців туберкульоз викосив мало не половину родини – забрав дружину, піврічну дитину, батька і брата. Чоловік невдовзі одружився вдруге на немісцевій дівчині (запису про шлюб в нашій приходській церкві немає, але наступного року в нього народилася дитина від іншої жінки).
Аналогічно в родича бічної гілки Каптанів всього за три дні поспіль дифтерія відправила на той світ чотирьох дітей. Статистика смертей від цієї хвороби в кінці 1870-х вражає.
ЯК КОРАБЕЛЬ НАЗОВЕШ…
Часто новачки втрачають слід свого предка – здається, ніби він зник в документах, а точніше з’явився у селі/місті нізвідки (бо читаємо ж ми хронологічно назад). Та насправді нерідкою є картина, коли людина залишається на місці, а прізвище змінюється. Це може бути як варіативність, так і зовсім інше прізвище. Наприклад, коли син набуває суб’єктності й якихось дуже відмінних рис від батька, його починають «кликати» в народі інакше, а згодом нове наймення закріплюється і в документах – спочатку обидва прізвища можуть вживатися паралельно або через дефіс (подвійне).
В моєму роду поки що є два приклади трансформації через варіативність. КрИвченки і КрАвченки з 1900-х років в ході дослідження виявилися родичами – частина роду КрИвченко стала КрАвченками в 1890-х (мої прямі предки), а частина лишилась, як було.
Маньки «перевзулись у повітрі», ставши Маньківськими, хоча кілька років їх ще й писали то по-старому, то на новий манір. Так, 4 рази прадід Федір Ємельянович впродовж всього життя Манько, а в записі про смерть у 1918 р. він уже Маньківський. Певно тому, що всі його діти, одружуючись, чи стаючи батьками, починаючи з 1880-х рр. записувалися вже як Маньківські.
Робота з документами називає всіх своїми іменами, цебто на кожного Ладимира на кладовищі є Володимир у метриках. Так, я з’ясувала, що Свирид Свиридович по-церковному звався Спиридоном Стефановичем, а Герасим – Гервасієм.
Аналогічно встановлюються й реальні дати народження, інколи навіть роки! Тож попереду в мене виготовлення табличок на хрести пращурам, де їх немає, і заміна на достовірні – там, де вони є.
НАСМІШКА ДОЛІ
До щастя свого родича, знайшла достовірні дані про народження його матері. Вона все життя прожила за метриками старшої покійної сестри, бо свої загубила (обох звали Оксанами, перша була з двійнят). До речі, це доволі часте явище, подеколи люди робили це навіть цілеспрямовано, аби раніше вийти на пенсію, але тут геть інша історія…
ПОВЕРНУТИ ЗАБУТІ ІМЕНА – ІСТОРІЇ
Є люди, які живуть лише в спогадах рідних. Таким донедавна був «горбатенький Савва», брат моєї прабаби Кравченко. Здавалося, від нього не лишилося й сліду ні на землі (не був одружений і не лишив нащадків через свою патологію), ні в документах. Був похований на батьківському подворищі, і коли єдиний брат загинув на фронті, а його дружина у тилу, а племінників «розібрали» родичі чи забрали в інтернат, обійстя Кравченків відійшло чужим людям. А вони, на жаль, попри всі прохання моєї прабаби розорали могилу її брата.
Мені невимовно хотілося повернути хоча б якусь матеріальну пам'ять про цю людину, але спершу в ДАПО я не знаходила про нього жодної згадки в документах. Тож найщемливішим досягненням стала знахідка запису про його народження згодом – у ДАСО.
ВИВЕСТИ БАБУ НА ЧИСТУ ВОДУ
Не завжди треба вірити всьому, що кажуть рідні старожили. Інколи їх самих підводить пам'ять, а подеколи вони переповідають вже неправдиві відомості. Так, мати моєї прабаби, яку завжди знали як Шаренко, виявилася Лисенко. Можливо, це було назвисько «по-вуличному», або ж дівоче прізвище її матері. Але це мені ще потрібно з’ясувати, оскільки стежка веде в сусідні парафії, дослідження яких є в моєму списку завдань, бо більшість моїх тричі прабаб – нетутешні.
А ще треба бути готовим до того, що на якомусь етапі батьківська лінія може перерватися, бо дитина позашлюбна. Обідненько. Нащадків такого батька знайдеш хіба за генетичним тестом, але там свої нюанси. Хвала богам, серед моїх прямих предків такого не траплялося, принаймні поки що.
СЬОМА ВОДА НА КИСЕЛІ
Поговоримо трішки про редукцію предків – явище, коли одна і та ж людина зустрічається кілька разів у родовому дереві (замість двох предків – один), внаслідок чого нащадки є між собою родичами одразу по кількох гілках. Повірте, якщо ваші рідні з одного села, у вас теж таке десь та вилізе.
Мої кейси:
Документально підтвердила, що мій прадід та прабаба (подружжя) були між собою також троюрідними братом і сестрою: діди обох були рідними братами з роду ЦиганІв – Мирон і Григорій.
Мала гіпотезу, що чоловік дідусевої сестри на прізвище ЦИган – з того ж роду, і також підтвердила це, попри всі заперечення рідних. Його прадід Парамон був третім братом тих двох. Для історичної справедливості треба сказати, що всього братів, які дожили до зрілих літ і дали величезне! потомство, було аж семеро, вони – сини козака Михайла ЦИгана. Не дарма збереглася й досі народна назва частини села – ЦиганІвщина, а прізвище ЦиганИ та похідне ЦиганЕнки процвітає тут й досі.
Натомість всі інші прізвища у селі «виродилися»: нащадки по бічних гілках виїхали по своїй волі або стали жертвами совєцької машини, сини помирали малими, а доньки з виходом заміж змінювали прізвища, що дозволяють відслідкувати документи.
Окрім одного Каптана! Я задалася ідеєю знайти, який же він нам родич. Хай і не одразу, бо допоміг третій архів, але все ж він виявився моїм вшосте дядьком: ми мали спільного предка Каптана Григорія Лаврентійовича (1788-1869), наші шляхи розійшлися на його дітях два століття тому: він – нащадок Івана Григоровича, а я – Стефана Григоровича. В народі про таких далеких родичів кажуть «сьома вода на киселі» або ж «в огороді бузина, а в Києві – дядько», однак мене тішить цей доведений факт.
Та про що там говорити! Як казала б. Катя (хоч це стосувалося й іншого села – Пилипенки), «на нашій вулиці усі нам родичі» або з тої ж когорти – «в селі однофамільців (най буде так) не буває». А вона знала, про що говорить, – сама Бондаренко вийшла заміж за Бондаренка: мій дід був їй водночас і чоловіком, і втретє дядьком. Тож виходить, що я сама собі вшосте тітка і племінниця водночас, а мій тато мені – одразу і батько і вшосте брат😊. Однак я маю причини припускати, що їх спільний предок був по іншій гілці – ПилИпенків. Про це одкоровення – наприкінці статті.
До речі, ще нерідко буває, коли обоє з наречених – твої родичі, але не є такими між собою. Лише таких випадків в своєму роду знаю три, впевнена, їх набагато більше:
Одна дівчина є мені одночасно сестрою вчетверте по Бондаренках ІІ-х і племінницею вп’яте по Турчинах.
Моєму дідові наречена була рідною тіткою по матері Кравченко, а наречений – двоюрідним дядьком по батькові Перловському.
Ще один чоловік моїй мамі – двоюрідний дядько по батькові (Перловські) і троюрідний дядько – по матері (Цигани).
ДІТИ-ДІТИ, КУДИ ВАС ПОДІТИ?
Як то часто буває, ми дізналися, що у прабаб та прадідів насправді було більше братів-сестер: наприклад, у Кравченків з дев’яти дітей вижило шестеро, про померлих маленькими в сім’ях тоді не прийнято було згадувати, адже дитяча смертність була дуже великою.
Можливо, їх було б і більше, якби прапрабаба не померла від тифу у віці 45 років: тобто жінка народжувала впродовж 26 років. Як наслідок – її найменша донька (моя прабаба) і син старшої – були однолітками. Вони разом ходили «на вулицю», де він називав її на Ви і тіткою, чого вона дуже соромилася: здавалося, що тепер хлопці сприйматимуть її старою і ніхто не візьме заміж. От така цікава сімейна оповідка).
Тож будьте готові до подібного «перекосу поколінь». В мене теж такі є: одна дівчина, менша мене віком, але доводиться мені тіткою!
ЯК ДВІ КРАПЛІ ВОДИ…
Поділюся ще однією неймовірною знахідкою: у моєї тричі прабаби з роду Манько (про яку, до речі, ніхто з нині живих не знав), як виявилося, були брати-близнята 1868 р.н., і от один із них у 1912 р. також став батьком близнят. Унікальність кейсу вражає, правда?
Однак наука говорить: походження батька тут не грає ролі, це або біологічна випадковість (якщо діти близнюки – ідентичний генотип), або ж «вирішує» генетика дружини (якщо діти двійнята – різний генотип). В будь-якому разі подібний кейс трапляється раз на 400-600 вагітностей (близько 0,2%). Але не забуваємо, що я генеалог, а не генетик)).
ЧОРНІ БРОВИ, КАРІ ОЧІ…
До речі, про генетику і спадковість. Нам часто цікаво, який вигляд мали наші предки – в кого ми пішли… Але зазвичай генеалогічні документи не можуть задовільнити таке бажання… окрім… рекрутських списків!
Це доволі масивний об’єм документів, однак подібної інформації про пращурів 19 ст. не зустрінеш більш ніде. Говорячи сучасною мовою, це документи мобілізації до армії, саме тому зовнішній вигляд майбутнього солдата мав значення. Тут, окрім віку, соціального стану, інформації про дружину та дітей (з іменами, до речі) фіксується зріст, колір волосся та очей, особливі прикмети.
ВИПАДКОВІСТІ НЕ ВИПАДКОВІ, АБО ЯЗИК ДО КИЄВА ДОВЕДЕ
Якось один мій короткий коментар під чужим відео в тік-ток познайомив мене з дівчиною з Білорусі, предки якої походили також з Грунської сотні, а один з її прапрадідів був ватажком повстанського загону в часи революції.
Ми виявили, що маємо в роду однакові прізвища і спільну локацію – хутір Сипливий, і хоча поки що не встановили, де саме маємо точки перетину, зате вона дізналася від мене, що представники прізвища Сипливий були баптистами, а я від неї – що анархістами і церковними скарбниками, одних із них совєти розстріляли, а інших – відправили у заслання. Зараховуємо бал на користь соцмереж в пошуку родичів! Буває й таке…
У попередній частині я вже розповідала, як я познайомилася з жінкою на кладовищі біля могили, як виявилося, нашої спільної родички. Це, бажання знати більше і дрібка наполегливості – і от я вже в гостях у її брата. Як наслідок в моїй «кишені» – купа цікавих розповідей, кілька нових знімків, з десяток людей в плюс до родовідного дерева, а також – номер телефону сестри вп’яте. Тож на мене чекає знайомство. Так відновлюється зв'язок поколінь…
Та це ще не все. Я й подумати не могла, до яких відкриттів приведе ця зустріч! Пару років тому я почала вивчати пилипенську гілку, але облишила через брак зачіпок і тому, що досліджувані прізвища в метричних книгах майже не траплялись. Певно, мої предки були прихожанами не тих чотирьох церков, документи яких збереглись, а чотирьох інших, які не дійшли до нас. Вирішила спочатку вивчити допоміжні матеріали. Єдиними, хто теоретично міг би бути моїми родичами, це родина Побігайла Івана, хоч він був і козаком із Зінькова.
І от зараз, перебираючи тодішні нотатки, натрапила на запис про народження Побігайло Євдокії Іванівни. І мене ніби струмом пройняло! Одразу – в папку з фотографіями нагробків кладовища, а далі – в метричну книгу. Звіряю дату народження. О еврика! Моя гіпотеза позаминулого року, що це може бути сестра мого прапрадіда, виявилася вірною!
Зібравши нотатки докупи, в пазл склалася ціла родина мого тричі прадіда – батько (моє сьоме коліно), дружина, численні брати, сестри і племінники. Я мимохідь зазирнула в книги інших церков Зінькова, які не вважалися приходськими для Пилипенок, і моє око впало на запис про народження ще одного брата мого прапрадіда Дмитра Побігайла – Григорія. Чесно? Ніби носом ткнули). Магія та й годі.
А зараз найважливіше! В родині прийнято було брати хрещеними рідних сестер і братів батьків. І тут мене обпік здогад: а що якщо хресна Анастасія Олександрівна Пилипенко є рідною сестрою матері – Марії Олександрівни (зазвичай так і буває ж)? На жаль, в жодній з наявних 4 церков запису про шлюб останньої немає… Тож мабуть, я ніколи не дізнаюся її дівоче прізвище, але з розповідей бабусі знаю, що в Насті Пилипенко були чотири сестри, на цьому записи в блокноті обриваються.
Знаєте, чому ця версія правдоподібна? Бо мої дід Грицько і баба Катя (подружжя) – дядько і племінниця втретє. І якщо змоделювати цю гіпотезу в родинну схему, то все сходиться! Навіть «перекіс поколінь» відстежується (а він тут, до речі, єдиноможливий). Тож цілком ймовірно, що мої дід з бабою хоч і з народження носили однакове прізвище – Бондаренко, але були родичами по іншому – Пилипенко. А там, хто знає… можливо тут одразу дві редукції?
Знаєте, чому я вірю в цю версію? Бо мене пройняло – ридала, сльози аж по шиї текли. Знаючи вже себе, це енергетика запускала феєрверки, а отже – я намацала істину. Чи вдасться мені підтвердити цю гіпотезу – час покаже, але одне залізобетонно: я б ніколи до цього не дійшла, якби не та випадкова зустріч на цвинтарі. Та чи випадковою вона була?..
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………
Генеалогія – це не лише про пращурів, це ще й про нащадків. В частині про історію мого дослідження я поділилася іще деякими навколомістичними речами, які зі мною траплялись. Про те, як предки прагнуть бути знайденими й ведуть нас за руку у пошуках.
Однак постає питання:
Пращури хочуть лише закарбувати свої імена на сторінках історії (хоча б у блокноті чи навіть у книзі роду) або ж їх ціль масштабніша – аби їх нащадки не губились у цьому великому світі і зберігали родинні зв’язки на далекі покоління вперед?
Беззаперечно можу сказати одне: рід дає сил і енергію – як для пошуків, так і з вдячності за їх результати. Тож їх вистачає і на дослідження, і на життя. Не дарма ж кажуть, що рід треба знати до 7 коліна.
А зробите це ви самотужки, чи за допомогою генеалога – значення не має. Вдячність у вигляді енергії на життя від предків отримають їх нащадки.
Тож вперед до нових звершень! І нехай ваш рід стане сильнішим! А ми допоможемо повернути забуті імена.
Авторка статті: генеалогиня агенції «Рідня» Вікторія Бондаренко
Коментарі