Під грифом «Секретно»: про що мовчали архіви заводу імені Андре Марті

Ми поповнили свою колекцію унікальними документами. Вони переносять нас у Миколаїв 1920-1940-х років, на суднобідівний завод імені Андре Марті або секретний об'єкт № 198. Ці документи не просто розказують сухі факти, вони показують сувору реальність минулого, в них можна побачити справжню, приховану від чужих очей атмосферу роботи промислового гіганта.

Суднобудівні заводи в Миколаєві – це справжнє серце міста, де будувалися унікальні кораблі та працювали тисячі людей. Але за парадними звітами про сталеві рекорди ховався жах епохи «Великого терору». Тут людське життя могло розбитися вщент через звичайну помилку, побутову сварку або один підлий донос.

Французький миколаївський завод

Завод мав свою власну дорадянську історію. Він був закладений у 1895-1897 роках бельгійськими промисловцями та отримав назву «Наваль». На заводі працювала велика кількість іноземців, адже до розбудови заводу долучилися кращі інженери Європи. Певний період часу навіть документація велася іноземною мовою. Саме тому миколаївці часто називали його «Французьким заводом».

До 1917 року це приватне підприємство перетворилося на одного з промислових гігантів імперії. Саме тут будувалися військові судна, які визначали силу тогочасного Чорноморського флоту. На заводі «Наваль» створили корпус гігантського лінкора-дредноута «Імператриця Катерина Велика». Завод також постачав парові турбіни та котли для інших трьох лінкорів цієї серії («Імператриця Марія», «Імператор Олександр III» та «Імператор Микола I»). Крім того, саме «Наваль» став інженерною батьківщиною для перших у світі швидкісних турбінних есмінців, а також «Краба» – унікального підводного мінного загороджувача.

Секретний совєцький об’єкт

Після захоплення влади більшовиками підприємство націоналізували та перетворили на закритий військово-промисловий комплекс – Завод № 198. У 1930-х роках цей колишній приватний гігант отримав статус секретного об'єкта союзного значення та став головною базою для створення Чорноморського флоту. Тут розгорнулося масштабне будівництво підводних човнів, надшвидкісних есмінців та величезних лінійних кораблів.

Проте зворотнім боком воєнної модернізації став тотальний контроль з боку органів державної безпеки. У цехах та конструкторських бюро запанувала атмосфера шпигуноманії, де будь-яка затримка на стапелях, поломка верстата чи невиконання плану миттєво перетворювалися на кримінальні справи про «шкідництво» та саботаж.

Завод виконував стратегічні замовлення для військово-морського флоту СРСР. Тому НКВС шукало тут не просто «інакодумців», а масштабні «диверсійно-шкідницькі організації». Піком цього безумства стало фактично знищення за єдиним масштабним слідчим провадженням 134 провідних фахівців заводу. Наслідки цієї штучно сфабрикованої справи виявилися безжальними: 66 людей засудили до розстрілу. Одномоментно було знищено всю управлінську та інтелектуальну верхівку заводу. 68 осіб відправили до таборів ГУЛАГу. Для багатьох це став повільний смертний вирок – 23 суднобудівники померли в ув'язненні, не витримавши каторжної праці.

Знищення інтелігенції

Каральні органи не просто набирали кількість для звітів, вони цілеспрямовано нищили "мозок" і головне керівництво стратегічного гіганта. Найтрагічнішими у цьому списку стали долі людей, які фактично створили радянське суднобудування на Півдні – директора заводу Сергія Степанова та його технічного керівника Володимира Шишацького.

«Степанов Сергій Олександрович (1894-1937) – член більшовицької партії з 1913 року. У 1921-1925 та знову з 1934 року очолював Миколаївський суднобудівний завод ім. Андре Марті, керуючи масштабною модернізацією підприємства та будівництвом військових кораблів і підводних човнів для Чорноморського флоту. Заарештований у 1937 році за сфальсифікованим звинуваченням у керівництві "право-троцькістською диверсійною організацією" на оборонному підприємстві та невдовзі розстріляний. Повністю посмертно реабілітований наприкінці 1950-х років за відсутністю складу злочину». Джерело: Реабілітовані історією. Миколаївська область. Книга 7 / Гол. ред. колегії О. П. Реєнт. Миколаїв: Іліон, 2017. 496 с. reabit.org.ua 

«Яскравим прикладом знищення старої технічної інтелігенції на заводі ім. Марті є доля його технічного директора (головного інженера) Володимира Костянтиновича Шишацького (1883-1938). Син полковника корпусу інженерів-механіків флоту, колишній лейтенант царського флоту та блискучий фахівець, він уже зазнавав репресій у 1930 році у "Справі Промпартії". Був достроково звільнений через брак суднобудівних кадрів у країні, проте в часи Великого терору заарештований вдруге. НКВС звинуватило Шишацького у створенні "контрреволюційної військово-фашистської організації" та навмисному псуванні корпусів підводних човнів типу "Щука", після чого у 1938 році його було розстріляно. Реабілітований посмертно Військовою колегією Верховного суду СРСР». Офіційне посилання на джерело: Державний архів Миколаївської області (ДАМО). Ф. Р-5859 (Слідчі справи репресованих громадян). Опис кримінальних справ інженерно-технічних працівників заводу № 198 (ім. А. Марті). Офіційний вебпортал ДАМО.

«У 1937-1938 роках органи НКВС у Миколаївській області поставили на конвеєр фабрикацію справ проти керівництва та інженерно-технічного персоналу суднобудівного заводу ім. Андре Марті. Будь-які технічні проблеми, зриви державних планів чи аварії трактувалися як "навмисне право-троцькістське шкідництво". Для вибивання зізнань у шпигунстві та диверсіях слідчі застосовували жорстокі тортури, багатогодинні допити-"конвеєри" та позбавлення сну. У результаті внутрішніх чисток кінця 1930-х років більшість миколаївських чекістів, які вели ці справи, самі були заарештовані військовою прокуратурою за фальсифікацію та провокаційні методи слідства». Офіційне джерело:Реабілітовані історією. Миколаївська область. Книга 1 / Гол. ред. колегії П. Т. Тронько. Київ; Миколаїв: Світогляд, 2005. 712 с. reabit.org.ua 

Страта керівників стала лише вершиною цього кривавого айсберга. За зачисткою вищого керівництва послідував масовий терор проти працівників середньої ланки та звичайних робітників. Їхнє життя перетворилося на суцільне пекло під пильним наглядом чекістів.

Запрошуємо почути голоси тих, хто пройшов через лещата тоталітаризму через матеріали збережених архівних справ. Кожна така справа – немов сценарій для кіноматографічної драми або історичного роману. Але це була жорстока реальність тих часів.

72 години на викриття зрадника

Архівна справа миколаївського інженера-механіка Лева Ісаковича Шабатовського розповідає про звичайного хлопчину, який відстояв своє право на майбутнє та зміг пробитися до технічної еліти.

У 1920-х роках в СРСР «неправильне» походження батьків могло вмить зруйнувати життя. Лев Шабатовський збирав довідки з мокрими печатками як щит від тавра «ворог народу». Документи зберегли цікаві факти: хлопець розпочав свій трудовий шлях на посаді комірника у кондитерській артілі «Ренесанс”.

Щоб захистити себе та родину, Лев зібрав покази свідків, які підтвердили: його батько був лише найманим продавцем. І саме ці документи врятували його від репресій.

Після закінчення Миколаївського суднобудівного технікуму та інституту доля його закинула у Ленінград, в згодом у Горлівку Донецької області.

За два роки роботи на  Горлівському машинобудівному заводі  Лев виріс до керівника планово-розподільчого бюро. З цим колосальним досвідом у 1929 році він повернувся додому. Його кар'єра продовжилася на головному промисловому гіганті Півдня –  суднобудівному заводі імені Андре Марті. Робота на цьому підприємстві була схожа на шлях по лезу бритви: за найменшу помилку чи випадковий брак людей оголошували «шкідниками» і відправляли у табори. Але Лев вистояв та просувався кар'єрними сходами.

Влітку 1940 року Лев досягає вершини – його призначають начальником стратегічного цеху № 45. Виробнича характеристика від жовтня 1940 року розповідає про всі його досягнення. Лев замінив важку ручну працю механічними пилами та електрозварюванням. Він підкорив примхливий метал нікель, розробивши технологію його газового зварювання.

Проте за спиною талановитого інженера завжди стояла похмура тінь НКВС. Прямо на звороті характеристики прикріплений бланк спецперевірки. Відділ держбезпеки дав заводу ультиматум: за 72 години зібрати всі дані про життя Шабатовського. Шукали будь-який компромат: зв’язки із закордоном, білогвардійське минуле чи ознаки саботажу. Лев дивом пройшов це жорстоке сито та продовжив роботу на підприємстві.

Війна та надважкі повоєнні роки відновлення забрали всі його сили. Він прожив усього 46 років. Лев Шабатовський спочиває в Миколаєві, на Єврейському секторі міського цвинтаря.

Генеалогічні та метричні реєстри Миколаєва – на спеціалізованому порталі дослідження єврейських коренів «Еврейские корни» (Форум J-Roots) зібрані архівні картки та виписки некрополістики Миколаєва. Зокрема, зафіксовано дані про поховання на старому єврейському цвинтарі міста та згадуються родинні зв'язки Шабатовських.

«Білі» родичі – привід до розстрілу

Архівна справа миколаївського слюсаря Бориса Васильовича Філіппова-Кузнецова вражає своєю внутрішньою напругою. Це розповідь про те, як проста людина з народу витримувала колосальний тиск тоталітарного пресу та боролась за своє право залишатися біля робочого верстата.

Сторінки справи зафіксували прикру життєву подію, яка трапилась задовго до початку масового терору. Коли чоловік чергував на своєму попередньому підприємстві, у лазні раптово прорвало трубу. Щоб зняти з себе тавро «шкідника», слюсар в поясненні похвилинно відновив події тієї ночі, доводячи, що особисто ліквідував витік. Борис навіть нагадав керівникам про свій колишній вчинок, коли він серед ночі відважно врятував цілий заводський цех від полум'я й отримав за це відомчу подяку. Але Бориса за цю технічну неполадку звільнили з роботи.

Над головою майстра постійно висіла загроза з боку органів держбезпеки. Його рідний брат свого часу служив поручиком у Білій гвардії, після чого зумів емігрувати до Франції та проживав у Парижі. Через цей французький зв'язок життя Бориса перетворилося на щоденне балансування над прірвою.

Найдраматичніший вузол цієї історії зав'язався через фатальну анкетну помилку. Син Бориса, Михайло, який успішно будував кар’єру, вказав у власних документах, що має рідного дядька-білогвардійця у Франції. Водночас саме Михайло допомагав заповнювати службову анкету своєму напівписьменному батькові – і вирішив не вносити туди факт про батькового брата за кордоном.

Коли чекісти звірили дві анкети однієї родини, розбіжність одразу кинулася їм в очі. Маховик репресій закрутився миттєво. Репресивний апарат спробував зробити сина заручником ситуації. Борис намагався пояснити, що не згадував брата в анкетах, бо той йому «нічим не допомагав».

Тоді, наприкінці 1937 року, Борис пройшов крізь жорстоке сито спецперевірок та залишився працювати на підприємстві. Проте затишшя виявилося тимчасовим. Навесні 1938 року було запущено новий етап переслідування. Колега по цеху Кучинський написав класичний донос – на клаптику паперу в лінійку він знову згадав про  брата Бориса, який був білогвардійцем. Слідчі жирно підкреслили цей текст кольоровим олівцем. Стара справа спалахнула з новою силою.

Ця друга хвиля допитів тягнулася місяцями й переросла у тривале моральне катування. Борис знову опинився у списках неблагонадійних працівників заводу, за якими спецслужби вели безперервне спостереження.

Нічні гості

Архівна папка під прізвищем «Середа» з фондів суднобудівного гіганата Миколаєва розповідає про тендітну дівчину, яка виборювала право навчатися та працювати.

На зламі 1920-х років радянський режим ретельно фільтрував студентство. Будь-який сумнівний рядок у біографії батьків назавжди зачиняв двері до вищої освіти. Анастасія Середа будувала навколо себе захисний мур із бездоганних анкетних відомостей. Її батько, Сергій Омелянович, віддав шістнадцять років важкій флотській службі рядовим матросом-машиністом, а мати, Домінікія Павлюк, походила з бідного селянського роду з-під Знам'янки. Ці факти пролетарського коріння стали для дівчини першим рятівним паспортом.

Отримавши у 1931 році диплом інженера-кораблебудівника, Анастасія була допущена до розробки військових суден. Її кар’єра стрімко йшла вгору: від звичайної сортувальниці до провідного конструктора технічного бюро. Проте робота на оборонних підприємствах тоді нагадувала балансування над прірвою. Найменша неточність у розрахунках чи випадкова затримка проєктування кваліфікувалися спецслужбами як свідомий саботаж.

Усе змінила глуха січнева ніч 1938 року. Прямо з їхньої квартири о 12 ночі чекісти забрали її чоловіка – Сократа Ботезата, який очолював котельний цех. Світ навколо Анастасії потемнів, але заціпеніти від горя означало підписати вирок і собі. Вже за дві доби вона особисто несе заяву керівництву підприємства: чоловіка заарештовано, причин не знаю, приховувати нічого. Невдовзі Анастасію кидають під прес службового розслідування. Збережений протокол опитування зафіксував кожен удар системи: інспектори витягли на світло бессарабське походження чоловіка, закордонні перекази його матері через «Торгсин» та заслання свекра до Карелії.

Для НКВС цього вистачало для звинувачення у міжнародному шпигунстві. Спецслужби вимагали негайного вердикту: чи можна залишати дружину «ворога народу» біля таємних військових креслень? Поки тривала ця паперова перевірка, 8 жовтня 1938 року Сократа Ботезата розстріляли. Анастасія залишилася абсолютно одна – вдова страченого фахівця під прицілом усього репресивного апарату. Проте перепустка на завод від 1939 року засвідчила, що вона встояла.

Анархіст і чекіст одночасно

Архівна справа миколаївського майстра Івана Степановича Семенова відкриває нам вражаючу панораму боротьби за виживання на тлі суцільної радянської шпигуноманії.

В конторі цеху № 12 заводу імені Андре Марті розігрався перший акт трагедії, яка ледь не коштувала Івану Степановичу життя. Завідувач господарської частини цеху Микита Петрович Дяченко, помітив на підвіконні біля робочого місця Семенова чотири великі скляні фотопластини. Зберігання або виготовлення фотонегативів на стратегічному об'єкті в ті часи вважалося залізобетонним доказом шпигунства та підготовки масштабного саботажу.

У відповідь на пряме запитання, робітник злякано визнав, що негативи належать йому. Але пояснював це прикрою випадковістю – заніс їх у кишені ще взимку та просто забув забрати додому. Проте, усвідомивши всю смертельну небезпеку ситуації, Семенов вчинив фатальну помилку, яка зазвичай приводила під розстріл: у стані паніки він схопив скляні пластини, розбив їх на дрібні шматочки та викинув у сміттєвий кошик з паперами.

Спроба знищити докази викликала миттєву реакцію – Дяченко негайно вирушив із доносом до спецвідділу підприємства. Маховик репресій закрутився з шаленою швидкістю. Семенова передали до рук слідчих, які почали ретельно копати під його минуле. Допит, влаштований 27 грудня 1938 року, перетворився на виснажливе психологічне протистояння. Інспектор крок за кроком витягував із затриманого деталі його поневірянь у кривавому хаосі 1918-1919 років на Півдні України.

Свідчення Семенова звучать як хроніка приреченості. Він змушений був зізнатися, що навесні 1918 року добровільно вступив у Миколаєві до червоного загону командира Колосова. Цей загін згодом на станції Снігурівка опинився пліч-о-пліч із повстанцями знаменитої анархістки Марусі Никифорової – найближчої соратниці Нестора Махна.

Слідство розцінювало це як участь у контрреволюційній банді, а сам Іван Степанович відчайдушно доводив, що його підрозділ стояв ізольовано від анархістів. Легендарну отаманшу він бачив лише здалеку на пероні біля залізничного вагона.

Наступний удар системи був ще важчим – звинувачення у подвійному дезертирстві з лав Червоної Армії. Робітник детально описував, як влітку 1919 року його мобілізували під Орел. В першому ж запеклому бою його полк розбили. Він разом із півтора сотнями червоноармійців опинився в полоні у білогвардійців Денікіна. Він розповів про успішну втечу з табору, виснажливий піший перехід до Полтави та жорстку фільтрацію. Після фільтрації йому навіть довірили командування взводом ЧК по боротьбі з дезертирством у Миколаєві.

Проте подальше «відставання від частини» під Вознесенськом слідчі знову трактували як державну зраду. Радянське правосуддя кінця тридцятих років вимагало задокументованих підтверджень або свідків. Потрібно було довести, що підсудний не перейшов на бік білих у полоні і не сповідував анархістські ідеї в Снігурівці.

Саме в цей момент на сторінках справи зафіксовано найстрашнішу людську трагедію тієї доби: Іван Степанович визнав, що захищатися йому нічим. Він проривався з оточення самотужки, а майже всі його побратими по зброї станом на 1938 рік уже загинули в боях або померли від тифу. Людина опинилася наодинці з безжальним тоталітарним конвеєром, де відсутність виправдальних паперів дорівнювала вироку.

Протокол допиту закривається на 18-му аркуші, а на звороті справи лишилися тільки три брудні фіолетові плями від пальців – німі відбитки обов'язкової дактилоскопії. Ці архівні матеріали є безцінним документом, що зсередини показує, як легко тоталітарне сито перетирало людські долі, чіпляючись за кожну дрібницю минулого.

Сьогодні, коли ми повертаємо імена тих, хто жив в ті страшні часи, із небуття, стає очевидно: індустріальні гіганти радянської доби будувалися не лише з бетону та сталі, а й на крові та здоров'ї тисяч невинних жертв. Наш обов'язок – пам'ятати цю ціну, адже нація, яка забуває про злочини тоталітаризму, ризикує пережити їх знову. Повернення правди про репресії на заводі Марті – це не просто данина минулому, це акт відновлення історичної справедливості.

Для тих, хто прагне глибше зануритися в архіви, дізнатися імена закатованих земляків та зрозуміти масштаб трагедії миколаївського суднобудування, ми зібрали перелік перевірених історичних джерел, цифрових архівів та наукових розвідок:

1. Patreon з нашою унікальною колекцією документів працівників заводу. В них ви зучтрінете такі населені пункти:

село Варварівка, місто Миколаїв, село Преображенка Самарська губернія, село Октябрськ Миколаївська область, села Ховирка, Валабановка, Козирьок (Козирки), містечко Марково Вілінська губернія (Польща), місто Херсон, село Інгулець Широківського района, село Смаглєєвка Кантеміровского районв Воронежской області, село Пески, Новоодеського району Миколаївської області, село Н.-Красовка Одесской області, місто Цюрюпіск, місто Одеса, с. Андрєєв Херсонського району, село Павлівка Миколаївського района Миколаївської області, село Морєвка Азнакаєвського района Татарск. АССР, села Воскрєсєнка, Боковноє/Бановноє/Баловноє, Ш-Балка, Балабановка – Миколаївський сільский РВ., село Олександрівка, м. Батумі, село Білоусівка Тульчицького району Вінницької області, село Каспіровка Н.-Одеський район Миколаївська область, місто Єлатьма Тамбовська губернія, станиця Гіагінська Краснодарський край, село Велика Корениха Варварівського района Миколаївської області, місто Луцьк Волинська губ., село Батьки Опошнянський район Полтавська область, село Веселі Терни Дніпр. обл, село Овсяніка, м. Дмитрівка Знаменського району, місто Київ, село Арнаутівка Вознесенського района, місто Каховка, Бахчисарай.

2. Енциклопедія Сучасної України – стаття про Миколаїв на ЕСУ, де наведено статистику репресій на заводі Марті

3. Державний архів Миколаївської області – онлайн-виставка "Масові репресії на Миколаївщині у 1937-1938 рр.", яка містить архівні документи про Великий терор у регіоні.

4. Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією» – офіційний том Реабілітовані історією. Миколаївська область.

5. Спогади про репресії на заводі Марті – у мемуарах С. Бондаревського на історичному порталі «Воспоминания о ГУЛАГе» детально описується шаблон репресивної машини на заводі.

6. Миколаївщина: погляд крізь століття. Нарис історії.

Текст підготувала Анжела Анісімова.

Документальний матеріал зібрав Микола Вронський.

Упорядниця: Ольга Сендецька.